Граф Дракула - Страница 105

105

Спокуса повинна була бути дуже велика, оскільки навіть мене хвилює присутність такої істоти, що лежить тут в пилюці століттями і поширює той же запах, що й у помешканнях графа. Так, мене це схвилювало — мене, Ван Хелзінка, незважаючи на мої погляди і підстави їх зневажати; мене це так вразило, що я відчув себе зовсім паралізованим. Можливо, причина полягала в тому, що я втомився і не виспався. Я відчував, як мене долає сон.

Але я опанував собою і взявся за свою жахливу роботу. Розкриваючи домовини, я знайшов ще одну сестру, брюнетку. Я не зважився на неї подивитися, щоб не піддатися спокусі, і продовжував пошуки, доки нарешті не знайшов у високій великій домовині, ніби зробленій для когось близького і дорогого, ту біляву сестру, яку я і Джонатан бачили тією, що з'являється з атомів туману. Вона була така чарівна, така жадана, що в мені прокинувся інстинкт чоловіка. Але слава Богу, голос моєї дорогої Міни все ще продовжує дзвеніти в моїх вухах, і раніше ніж мене торкнулося чаклунство, я взявся за роботу. Таким чином, я знайшов в каплиці всі домовини, і оскільки вночі нас оточувало всього троє «Не-мертвих» примар, то я вирішив, що більше «Не-мертвих» немає. Я побачив, правда, ще одну домовину, більшу, ніж усі інші, колосального розміру і благородної форми. На ній читалося одне слово:

...

ДРАКУЛА

Так ось де «не-мертве» лігво короля вампірів, якому багато хто зобов'язаний загибеллю душі! Пустка могили красномовно доводила те, що я знав. Раніше ніж повернути цих нещасних жінок до їх природної смерті своєю жахливою роботою, я поклав декілька облаток у домовину Дракули і таким чином вигнав його, «Не-мертвого», звідти назавжди.

Потім я взявся виконувати жахливий обов'язок.

О, Джоне, це дійсно робота м'ясника! Якби мене не хвилювали турботи про інших померлих і живих, які знаходяться у великій небезпеці, я ніколи б не зважився на це.

Я тремчу, я тремчу ще й досі, хоча, слава Богу, мої нерви витримали. Якби я не бачив того спокою і тієї радості на обличчі першої жінки, які відбилися на ньому перед самим його знищенням як доказ того, що душа врятована, я б не міг продовжувати свого кровопролиття. Хотілося бігти від жаху і кинути все напризволяще. Але це сталося! Мені шкода бідні душі, коли згадую, які страхіття їм довелося пережити, але зате тепер вони насолоджуються сном природної смерті. Бо тільки-но мій ніж відсік кожній з них голову, як тіла негайно ж почали розсипатися і перетворюватися на пил, неначе смерть, яка мала прийти сторіччя тому, нарешті утвердилася в своїх правах і голосно заявила:

— Ось і я.

Перш, ніж покинути замок, я так закрив усі входи, що граф уже більше ніколи не зможе ввійти туди «не-мертвим».

Коли я ступив у коло, де спала місіс Міна, вона прокинулася і, побачивши мене, скрикнула:

— Ходімо! — сказала вона. — Забираймося геть від цього жахливого місця! Ходімо зустрічати мого чоловіка, він, я знаю, йде сюди.

Вона схудла, зблідла і виглядала слабкою, але очі її були чисті і палали жаром. Я був радий бачити її блідою і хворою, оскільки переді мною все ще стояв жах перед рум'яним сном вампіра. Отже, з надією в серці, хоча з певними побоюваннями ми йдемо на схід, назустріч нашим друзям — і тому, який, за словами місіс Міни, сам іде нам назустріч.

Щоденник Міни Харкер

6 листопада.

Було вже дуже пізно, коли професор і я попрямували на схід назустріч Джонатану. Ми йшли поволі, оскільки, хоча дорога й вела круто під гору, нам довелося тягнути з собою теплі ковдри і речі. Не видно жодного житла. Пройшовши одну милю, я втомилася і сіла відпочити. Озирнувшися, ми побачили замок Дракули, що вимальовувався на горизонті. Він з'явився перед нами у всій своїй красі, побудований на висоті 1000 футів на крутосхилі, навкруги якого йшло глибоке урвище, відділяючи від нього оточуючі з усіх боків гори. Щось дике і таємниче дихало у всій цій місцевості. Вдалині чулося завивання вовків. Судячи з того, як лікар Ван Хелзінк вибирав місце, я зрозуміла, що він шукає якийсь стратегічний пункт, де на нас ніхто не зможе напасти.

Трохи згодом професор покликав мене. Я побачила чарівну місцину, щось на зразок природної печери в скелі, він узяв мене за руку і втягнув туди.

— Дивіться! — сказав він. — Тут ви будете під захистом, а якщо прийдуть вовки, то я уб'ю їх по черзі, одного за одним.

Він затягнув наші покривала і приготував зручне ложе, дістав провізію і примусив мене поїсти. Але їсти мені не хотілося, навіть осоружно було пробувати, і, не дивлячись на те, що прагнула догодити йому, я ніяк не могла себе переситити. Вийнявши підзорну трубу з валізи, він став на вершину кручі і почав дивитися на обрій. Раптом він вигукнув:

— Погляньте! Місіс Міно, подивіться! Подивіться!

Я схопилася і стала за ним на кручі, він передав мені трубу і почав показувати. З висоти, на якій ми стояли, було далеко видно; за білою сніжною пеленою виднілася чорна стрічка річки. Прямо перед нами, недалеко, так близько, що я дивуюся, як раніше ми не помітили, скакала юрба вершників. Посеред них мчав фургон, гойдаючись з боку на бік по нерівностях дороги. Судячи з одягу людей, це були селяни або цигани. На возі лежав великий чотирикутний ящик. Серце моє зайшлося від радості, коли я це побачила, оскільки відчувала, що кінець наближається. Вечоріло, а я чудово знала, що із заходом сонця істота, яка досі була безсила, знову оживе і, прийнявши одну із своїх численних форм, вислизне від переслідування. Зі страху я обернулася до професора, але, на мій подив, його там не було. Трохи згодом я побачила його внизу. Він намалював коло навкруги скелі, точнісінько таке, в якому ми минулої ночі знайшли притулок. Покінчивши з цим, він повернувся і сказав:

105