Граф Дракула - Страница 106

106

— Нарешті, тут ви будете в безпеці. Він узяв у мене підзорну трубу, але скоро пішов сніг і все приховав від нас.

— Подивіться, — сказав він, — вони поспішають, вони поганяють своїх коней і мчаться чимдуж.

Він помовчав, а потім продовжував глухим голосом:

— Вони поспішають, бо сонце заходить. Ми можемо спізнитися. Хай буде воля Божа!

Тут знову пішов густий сніг, і знову нічого не стало видно. Але незабаром снігопад припинився, і Ван Хелзінк знову навів свою підзорну трубу на долину:

— Дивіться, дивіться! Дивіться! Двоє вершників мчать з півдня слідком за ними. Це, мабуть, Квінсі та Джон. Візьміть трубу. Дивіться, поки все не закрив сніг!

Я взяла трубу і подивилася. Це напевно лікар Сьюард і містер Моріс. В усякому разі, я знала, що це не Джонатан. В той же час я була впевнена, що Джонатан недалеко. Озираючись довкруги, я помітила на півночі ще двох вершників, які швидко наближалися. Я зрозуміла, що один із них Джонатан, а другий, звичайно, лорд Годалмінг. Вони і також переслідували віз. Коли я сказала про це професору, він зрадів, як школяр, і уважно вдивлявся удалечінь, доки сніг знову не закрив йому краєвид. Тоді він приготував свій вінчестер і поклав його біля входу до нашого притулку.

Коли буран на якийсь час затихнув, ми знову подивилися в трубу. Спрямовуючи трубу в усі сторони, я побачила на снігу плями, що рухалися то поодинці, то малими, то великими групами — вовки збиралися на полювання. Хвилини очікування здавалися нам вічністю, вітер дув тепер сильними поривами і, з люттю кружляючи, сніг гнав його на нас. За останній час ми так звикли стежити за сходом і заходом сонця, що з точністю могли його визначити і наперед знали, коли настане ніч. Важко навіть повірити, що не пройшло і години з тих пір, як ми чекали в нашому скелястому притулку, а різні фігури почали до нас наближатися. З півночі подув стрімкий, холодний і різкий вітер. Він, як видно, погнав снігові хмари, оскільки сніг зривався тепер тільки час від часу. Ми чітко могли розрізнити тепер людей кожного загону, переслідуваних і переслідувачів. Здавалося, переслідувані не помічали гонитви або не звертали на неї уваги. Але все-таки було видно, що вони поспішають у міру того, як сонце все нижче і нижче опускалося до вершин гір.

Вони наближалися. Професор і я ховалися за скелею і приготували рушниці; я зрозуміла, що він вирішив не пропускати їх. Ніхто не знав про нашу присутність.

Раптом якісь два голоси вигукнули:

— Стій!

Один голос був Джонатана, дуже схвильований, а інший містера Моріса, в рішучому тоні спокійного наказу. Цигани, як видно, не знали цієї мови, але тон був зрозумілий. Вони інстинктивно натягнули віжки, і тієї ж миті з одного боку до них підскочили лорд Годалмінг і Джонатан, а з іншого — лікар Сьюард і містер Моріс. Ватажок циганів, показний юнак, який сидів на коні, неначе кентавр, різким голосом наказав своїм товаришам продовжувати рух. Вони вдарили по конях, які вже рвонулися вперед, але четверо наших підняли гвинтівки і примусили їх зупинитися. В той же момент лікар Ван Хелзінк виступив із-за скелі, спрямувавши на них вінчестер. Бачачи, себе оточеними з усіх боків, вони натягнули віжки і зупинилися. Ватажок сказав їм щось, після чого вони вихопили зброю — ножі й пістолети — і приготувалися до нападу. Ватажок швидким рухом поводів висувався вперед і, вказавши спочатку на сонце, близьке до заходу, а потім на замок, сказав їм щось, чого я не зрозуміла. Тут усі четверо з нашої партії зіскочили з коней і кинулися до воза. Небезпека, якій піддавався Джонатан, повинна була, по суті, мене налякати, але обстановка діяла на мене так само, як, мабуть, і на них: я не відчувала страху, а лише дике, божевільне бажання що-небудь зробити. Помітивши рух нашої партії, ватажок циганів віддав якийсь наказ, і його люди негайно ж кинулися до воза і, штовхаючись, скупчилися навколо нього. Серед цієї плутанини я побачила, як Джонатан і Квінсі пробиваються з різних боків до воза; було зрозуміло, що вони мають намір закінчити справу до заходу. Здавалося, ніщо не може затримати їх. Ані спрямовані в груди рушниці, ні виблискуючі ножі, ні завивання вовків за спиною — ні на що не звертали вони уваги; натиск і цілеспрямованість Джонатана вселяли благоговійний страх, і вони розступалися перед ним. В одну мить він зіскочив на віз, нелюдським зусиллям підняв величезний ящик і скинув його на землю. Містер Моріс докладав усіх зусиль, щоб пробитися через кільце циганів. Весь час, поки я спостерігала за Джонатаном, краєм ока я бачила цю битву: злітають і опускаються ножі циганів і величезний мисливський тесак, яким містер Моріс відбивав удари. Я зітхнула з полегшенням, упевнена, що йому вдалося залишитися неушкодженим, але в той момент, коли він встав позаду Джонатана, що зістрибнув з воза, я побачила, що він притискає до боку ліву руку і кров проступає між пальцями. Правда, здавалося, що він не звертає уваги на цю прикру перешкоду, і в той час, як Джонатан із страшною силою спрямовував свого ножа на кришку ящика, містер Моріс із свого боку робив те ж саме. Під натиском обох чоловіків кришка почала піддаватися, цвяхи виходили зі страшним скрипом — і ось, нарешті, верхня частина відлетіла вбік.

Цигани, зрозумівши, що знаходяться під прицілом, здалися на милість лорда Годалмінга і лікаря Сьюарда. Сонце майже торкалося гірських вершин, і довгі тіні лягали на сніг. Я побачила, що граф вивалився з ящика. Він був мертвотно блідий, обличчя його здавалося виліпленим з воску, червоні очі жахали мстивим поглядом. О! Я дуже добре знала цей погляд.

106