Граф Дракула - Страница 34

Якщо вчорашній вигляд її мене вразив, то сьогоднішній приголомшив. Вона була бліда, як примара; побіліли навіть губи і ясна, щоки запали, а вилиці дуже випиналися; болісно було дивитися і слухати, з яким зусиллям вона дихає. Люсі лежала нерухомо і, мабуть, не мала сили говорити, тому якийсь час ми всі мовчали. Потім ми обережно вийшли з кімнати. Тільки-но за нами зачинилися двері, Ван Хелзінк швидко пройшов коридором до наступних дверей, які виявилися відчиненими. Ми ввійшли туди. Він гарячково причинив двері й вигукнув: «Боже, це жахливо! Не можна гаяти ні хвилини. Вона помре! У неї так мало крові, що потрібно негайно зробити переливання. Хто з нас, ти чи я, пожертвує собою?»

— Я молодший і здоровіший, професоре.

— У такому разі приготуйся зараз же; я принесу свою сумку.

— Я готовий.

Сходячи вниз сходахми, ми почули стукіт у двері; коли ми дійшли до передпокою, то побачили, що служниця щойно відчинила двері та впустила Артура. Він кинувся до мене і сказав нетерплячим тоном:

— Джоне, я дуже турбувався. Я читав між рядками твого листа і був як в агонії; а оскільки батькові, краще, то я і поспішив сюди, щоб самому побачити, в чому справа. Цей джентльмен — лікар Ван Хелзінк? Я щиро вдячний вам.

Спочатку професор розсердився, що в такий момент йому перешкодили; але потім, придивившись до Артура і побачивши, що він має міцну статуру і чудове здоров'я, він змінив гнів на милість і, потискуючи його руки, звернувся до нього з надзвичайно серйозним виглядом:

— Сер! Ви приїхали саме вчасно. Ви наречений нашої дорогої міс? Їй погано, дуже, дуже погано… Ні, дитя моє, так не можна, — перебив сам себе професор, побачивши, що той несподівано зблід і майже непритомним упав у крісло. — Ви повинні їй допомогти. Ви можете зробити більше, ніж будь-хто з нас, і ваша мужність — ваша краща допомога.

— Що ж я можу зробити, скажіть, я виконаю, — хрипко вимовив Артур. — Моє життя належить їй, і я готовий віддати їй свою кров до останньої краплі.

— Мій юний сер, я не вимагаю від вас так багато, — заперечив професор, іронічно усміхаючись.

— Що ж мені робити?

Ван Хелзінк поплескав його по плечу.

— Ходімо, — сказав він. — Ви молодий і, слава Богу, дуже здоровий. Ви здоровіший ніж я, здоровіший ніж мій друг Джон. Молодій міс погано, їй потрібна кров, інакше вона помре. Ми з Джоном щойно вирішили провести трансфузію крові. Джон збирався дати свою кров, оскільки він молодший і сильніший за мене. Але тепер ви тут. Ви кращий за нас, старих і молодих, яким доводиться займатися сидячою розумовою працею. Наші нерви не такі міцні, а кров не така яскрава, як ваша. Артур відповів йому:

— Якби ви тільки знали, як охоче я віддав би за неї життя, ви б зрозуміли…

Він зупинився, голос його від хвилювання зірвався.

— Любий хлопчику, — сказав Ван Хелзінк, — незабаром ви будете щасливі від того, що зробили для порятунку тієї, яку любите. Ходімо ж і заспокойтеся. Ви можете поцілувати її, але потім вам доведеться піти — я дам знак.

Ми попрямували вгору до Люсі. Артур залишився за дверима. Люсі подивилася на нас, але нічого не сказала. Вона не спала, але просто була дуже слабка. Тільки її очі говорили. Ван Хелзінк вийняв декілька предметів із своєї валізи і поклав їх подалі на столик. Потім він приготував снодійне і, підійшовши до ліжка, ласкаво сказав:

— Ось, маленька міс, ваші ліки… Випийте це, будьте слухняною. Я посаджу вас, щоб легше було їх проковтнути. Ну, ось!

Вона насилу проковтнула ліки — вони довго не діяли. Причиною того, по суті, була її надмірна слабкість. Час тягнувся нескінченно довго, поки, нарешті, її не почав долати сон, і вона заснула. Професор був цілком задоволений і покликав Артура до кімнати, попросивши його зняти сюртук. Потім він додав:

— Ви можете її поцілувати, поки я перенесу стіл на місце. Джоне, друже, допоможи мені.

Таким чином, ніхто з нас не бачив, як Артур нахилився до неї.

Потім Ван Хелзінк почав операцію і зробив її неймовірно швидко. Під час трансфузії здавалося, ніби життя знову поверталося до бідної Люсі, обличчя ж Артура блідло, хоч воно й сяяло від невимовної радості.

Але який жахливий надлам, мабуть, відбувся в здоров'ї Люсі, якщо те, що геть ослабило Артура, дало їй лише незначне полегшення. Обличчя професора було серйозне, він надзвичайно уважно і пильно стежив за Люсі та Артуром. Я чув биття власного серця. Трохи згодом професор тихо промовив:

— Досить! Допоможи йому, а я займуся нею.

Я перев'язав рану Артура і узяв його під руку. Тут Ван Хелзінк, не повертаючись до нас, сказав (у цієї людини очі, здається, були й на потилиці):

— Хоробрий хлопче! Здається, він заслужив ще на один поцілунок, який він зараз же й одержить.

Покінчивши зі своєю операцією, він поправив подушку біля голови пацієнтки. При цьому він злегка зсунув з місця чорну оксамитову стрічку, яку Люсі постійно носила навколо шиї, заколюючи її діамантовою пряжкою — подарунком нареченого — і, показавши мені на маленькі червоні знаки на її шиї, важко зітхнув. Потім він обернувся до мене і сказав:

— Відведіть тепер нашого хороброго хлопця, дайте йому портвейну, і хай він трохи відпочине. Потім хай він піде додому і добре поїсть і поспить, щоб знову відновити свої сили після тієї жертви, яку він приніс своїй нареченій. Йому не слід тут більше залишатися… Стривайте, ще одну хвилину! Ви, сер, напевно турбуєтеся за результат, тож знайте, що операція була успішною. Цього разу ви врятували їй життя і можете спокійно піти додому і відпочити з усвідомленням того, що все, що в наших силах, зроблено. Я розповім їй усе, коли вона прокинеться; вона вас полюбить ще більше через те, що ви для неї зробили. Прощавайте!