Граф Дракула - Страница 52

Міна Харкер.

Щоденник Джонатана Харкера

26 вересня.

Я сподівався, що мені більше нічого занотовувати в цьому щоденнику, але помилився.

Коли я ввечері повернувся додому, Міна вже приготувала вечерю; після вечері вона розповіла про візит Ван Хелзінка, про те, що вона дала йому обидва щоденники, і про те, як вона за мене хвилювалася. Вона показала листа лікаря, в якому він говорив, що все, що сталося, — правда. Це відразу, повернуло мене до життя. Я сумнівався в реальності того, що відбулося, і це мене пригнічувало. Але тепер, коли я знаю напевно, я нічого не боюся, навіть самого графа. Він, як видно, все-таки зважився приїхати до Лондона, і той, кого я бачив, був, без сумніву, він. Тепер він помолодшав. Ван Хелзінку судилося зірвати з нього маску і розшукати його. Ми пізно сиділи і розмовляли про це. Міна одягається, а я зараз вирушаю у готель до Ван Хелзінка.

Мені здається, він здивувався, побачивши мене. Коли я увійшов до його до кімнати і назвався, він узяв мене за плече і, повернувши до світла, сказав, спершу добре мене роздивившись:

— Але ж мадам Міна сказала, що ви хворі, пережили потрясіння.

Мені було дивно чути, як цей добрий, серйозний старий називає мою дружину «мадам Міною». Я посміхнувся і відповів:

— Я був хворий, у мене було потрясіння, але ви мене вже вилікували.

— Яким чином?

— Вашим учорашнім листом до Міни. Я дуже сумнівався, і все здавалося мені неприродним, я не знав, чому вірити, я не вірив навіть своїм власним відчуттям. Не знаючи, чому довіряти, я не знав, що робити, і продовжував думати про те, що мене згубило. Загибель здавалася неминучою, оскільки я втратив упевненість у собі. Ви не маєте уявлення, що значить сумніватися у всьому, навіть у самому собі.

— Так, — сказав він, посміхнувшись, — ви — фізіономіст. Тут кожна година для мене — наука. Я із задоволенням прийшов на сніданок; вибачте мені, сер, похвалу старого, але повинен вам сказати, що ви на диво щаслива людина, бо у вас незвичайна дружина. Я читав усі її листи до бідолашної Люсі, і в деяких із них йдеться про вас так, що хоч я знаю вас лише декілька днів, та й то за розповідями інших, усе ж таки я пропоную вам свою дружбу.

Ми потиснули один одному руки.

— А зараз, — продовжував він, — дозвольте попросити вас про невелику послугу. У мене важке завдання, але я не знаю, з чого почати. Ви можете допомогти. Розкажіть, що було до вашого від'їзду до Трансільванії. Згодом мені знадобиться ще дещо, але поки і цього досить.

— Послухайте, сер, — сказав я, — те, про що ви говорите, стосується графа?

— Так, — відповів він.

— Тоді я цілком до ваших послуг. Оскільки ви виїжджаєте поїздом о 10.30, то у вас не буде часу прочитати папери зараз, але я дам вам усю теку, що є в мене, можете узяти її з собою і прочитати в потягу.

Після сніданку я провів його. Прощаючись, він сказав:

— Може, ви приїдете до міста з дружиною?

— Ми удвох приїдемо до вас, коли хочете, — відповів я.

Я купив йому місцеві ранкові газети і вчорашні лондонські; поки ми стояли біля вікна вагона, очікуючи відправлення потяга, він гортав і переглядав їх. Раптом очі його зупинилися на чомусь у «Вестмінстерській газеті». Він зблід, уважно прочитав і тихо простогнав:

— Mein Gott! Mein Gott! Так швидко! Так швидко!

Мені здається, що він зовсім забув про мене. Раптом пролунав свисток і потяг рушив. Це змусило його схаменутися, він визирнув у вікно, помахав рукою і крикнув: «Привіт мадам Міні! Напишу вам, як тільки встигну!»

Щоденник лікаря Сьюарда

26 вересня.

Дійсно, немає нічого важчого за кінець. Не минуло ще й тижня, як я сказав собі «Finis», а ось уже знову доводиться починати, а точніше, продовжувати свої нотатки. До сьогоднішнього вечора не було підстави обдумувати те, що відбулося. Завдяки нашим турботам Ренфілд став надзвичайно розсудливим, він покінчив із мухами і взявся за павуків, тому не завдає мені ніякого клопоту. Я одержав листа від Артура, написаного в неділю, з якого видно, що він дивно зміцнів; Квінсі Моріс із ним, а це для нього велика втіха. Квінсі написав мені також кілька рядків і говорить, що до Артура повертається його колишня безтурботність, отже, за них я більше не тривожуся. Що ж до мене, то я знову з колишнім захопленням взявся до роботи і тепер можу сказати, що рана, завдана мені Люсі, почала вже загоюватися. Все тепер з'ясувалося, і одному Творцеві відомо, чим усе це скінчиться. Гадаю, що Ван Хелзінку тільки здається, ніби він усе знає, але він хоче розпалити цікавість. Учора він їздив в Ексетер і ночував там. Сьогодні він повернувся о пів на п'яту, стрімголов залетів до моєї кімнати й тицьнув мені в руки вчорашню «Вестмінстерську газету».

— Що ти думаєш із цього приводу? — запитав він, заклавши руки за спину.

Я питально подивився на газету, оскільки не розумів, що він хоче цим сказати; він узяв її і показав статтю про дітей, викрадених у Хемпстеді. Мене це мало зацікавило, доки, нарешті, я не прочитав опис маленьких, як крапки, ранок від уколу на шиї. Якась думка блиснула у мене, і я подивився на нього.

— Ну? — запитав він. — На зразок ранок бідолашної Люсі?

— Що ж це означає?

— Означає те, що причина тут одна й та сама. Що зашкодило їй, те зашкодило і їм…

Я не зовсім зрозумів його слова:

— Тобто як це, професоре? — запитав я.

Його серйозність мене розважала, бо чотири дні повного відпочинку після того вічного страху воскресили в мені бадьорість духу, але, поглянувши на нього, я зніяковів. Я ніколи ще не бачив професора таким суворим, навіть, тоді, коли ми переживали через Люсі.