Граф Дракула - Страница 53

— Поясни мені! — просив я. — Я нічого не розумію. Я не знаю, що думати, і в мене немає жодних даних, за якими я міг би здогадатися, в чому річ.

— Не скажеш же ти, Джоне, що не маєш уявлення, від чого померла Люсі; незважаючи на всі факти, які ти міг спостерігати, незважаючи на всі натяки? На нервові потрясіння, спричинені великою втратою крові?

— Тобто як це — втратою крові?

Я похитав головою. Він підійшов до мене, сів і продовжував:

— Ти дуже розумний, Джоне; ти добре мислиш, твій дух сміливий, але ти надто розсудливий. Ти нічого не хочеш ані бачити, ані чути неприродного; і все, що не стосується твого буденного життя, тебе не обходить. Ти не думаєш, що існують речі, яких ти не розумієш, але які, проте, існують, що є люди, які бачать те, чого не можуть бачити інші; але май на увазі, дійсно існує те, що не побачиш простим оком. В тому-то й помилка нашої науки, що вона все хоче з'ясувати, а якщо це їй не вдається, то говорить, що це взагалі нез'ясовно. І все ж ми бачимо навколо себе щодня виникнення нових переконань; але по суті вони все-таки старі й лише претендують на новизну. Сподіваюся, наразі ти віриш у перетворення тіл? Ні? А в матеріалізацію? Ні? А в астральні тіла? Ні? А в читання думок? Ні? А в гіпнотизм?

— Так, — сказав я. — Шарко це досить добре довів.

Він посміхнувся і продовжував:

— Значить, ти цим задоволений і можеш простежити за думкою великого Шарко, яка проникає в саму душу пацієнта? Ні? Але, можливо, ти в такому разі задовольняєшся самими фактами і не шукаєш їх пояснення? Ні? Тоді скажи мені: як же ти віриш у гіпнотизм і заперечуєш читання думок? Дозволь звернути твою увагу, мій друже, на те, що в галузі електрики тепер зроблено відкриття, які вважалися б за нечисту силу навіть тими, хто відкрив електрику, а і їх самих за це трохи раніше спалили б, немов чаклунів. У житті завжди є таємниці. Чому Мафусаїл прожив дев'ятсот років, старий Парр — сто шістдесят дев'ять, тоді як бідолашна Люсі з кров'ю чотирьох чоловіків у своїх венах не могла прожити навіть і одного дня? Чи знаєш ти таємницю життя й смерті? Чи знаєш ти сутність порівняльної анатомії і чи можеш сказати, чому в деяких людях сидить звір, а в інших його немає? Чи не можеш ти сказати, чому всі павуки вмирають молодими і швидкою смертю, а знайшовся один великий павук, який прожив сотні років у вежі старої іспанської церкви та ріс доти, доки не випив усю оливу з церковних лампад? Чи не можеш ти сказати, чому в пампасах, та й в інших місцях, живуть такі кажани, які прилітають уночі, прокушують вени худоби й коней та висмоктують із них кров? Чому на деяких островах західних морів існують кажани, які цілісінькими днями висять на дереві; хто бачив їх, говорить, що вони завбільшки з гігантський горіх або стручок; задушливої ночі, коли матроси сплять на палубі, вони накидаються на них, а потім… а потім наступного ранку знаходять мертвих людей, таких же блідих, як Люсі?

— Боронь Боже, професоре! — вигукнув я, схоплюючись. — Чи не хочеш ти сказати, що Люсі вкусив такий же кажан, і що таке можливе у нас у Лондоні в дев'ятнадцятому столітті…

Він стримав мене рішучим жестом і продовжив:

— Чи не поясниш ти, чому черепаха живе довше, ніж кілька поколінь людей; чому слон переживає цілі династії і чому папуга вмирає лише від укусу кішки або собаки, а не від інших недуг? Чи не поясниш ти, чому люди всіх епох і країв вірять у те, що існують люди, які могли б жити вічно, якби їхнє існування не припинялося насильно, що існують чоловіки і жінки, які не можуть померти. Нам усім відомо — бо наука підтверджує факти — що жаби жили тисячі років, замуровані в скелях. Чи не можеш ти сказати, як це індійський факір вбиває себе і змушує ховати; на його могилі сіють жито; жито достигає, його жнуть, воно знову достигає, і знову жнуть, потім розкопують могилу, розкривають домовину — і з неї виходить живий факір і продовжує жити серед людей?

Тут я втрутився. Я остаточно збився з пантелику — він обсипав мене градом химерних явищ природи і всіляких неможливостей, так що мій мозок майже палав.

— Професоре, я готовий знову стати твоїм слухняним учнем. Покажи мені істину, щоб я міг застосувати твоє знання, коли ти продовжуватимеш. Досі я шарпався на всі боки і йшов за твоєю фантазією як божевільний, а не як розсудлива людина. Я відчуваю себе новачком, що заблукав на болоті в тумані, стрибаючи з купини на купину, сподіваючись вибратися і йдучи невідомо куди.

— Це дуже наочно, — погодився він. — Добре, я скажу тобі. Річ у єдиному: я хочу, щоб ти увірував.

— У що?

— Увірував у те, у що вірити не можеш. Я наведу тобі приклад. Мені довелося чути від одного американця таке визначення віри: це те, що дає нам можливість повірити тому, що можливе. В одному я з ним згоден. Він цим хотів сказати, що на життя треба дивитися широко, що не слід припускати, щоб маленька нікчемна істина пригнічувала б велику істину. Спочатку нам потрібна незначна істина. Господи! Ми бережемо й цінуємо її, але не варто вірити, що це істина всього світу.

— Виходить, ти боїшся, що передчасне розкриття може викликати в мені упередження стосовно деяких дивних явищ? Чи так я зрозумів твою думку?

— О, все ж таки ти мій улюблений учень! Тебе варто вчити. Оскільки тобі хочеться зрозуміти, то ти вже зробив перший крок до істини: отже, ти вважаєш, що ранки на шиї дітей спричинені тим самим, що й у міс Люсі?

— Я це припускаю, — зауважив я.

— Ти помилився. О, якби це було так! Але — на жаль! — ні! Гірше, набагато, набагато гірше!

— На Бога, Ван Хелзінку, що ти хочеш сказати? — вигукнув я.