Граф Дракула - Страница 56

К оглавлению

56

— Що це — чаклунство? — запитав я.

— Ви переконалися тепер? — сказав професор у відповідь; при цьому він простягнув руку, відігнув мертві губи і показав мені білі зуби.

Я здригнувся.

— Поглянь, — сказав він, — бачиш, вони навіть гостріші, ніж раніше. Цим і цим, — при цьому він показав на одне з верхніх іклів, потім на нижнє, — вона може кусати маленьких дітей. Тепер, Джоне, ти віриш?

І знову дух протиріччя прокинувся в мені:

— Можливо, її поклали сюди тільки вчора!

— Невже? Хто ж це зробив?

— Не знаю. Хто-небудь!

— Адже померла вона тиждень тому. Багато людей інакше виглядали б після такого терміну.

На це у мене не знайшлося заперечення. Ван Хелзінк, здавалося, не помічав мого мовчання; в усякому разі, він не висловлював ані розчарування, ані тріумфу. Він уважно дивився на обличчя мертвої жінки, підіймаючи повіки і роздивляючись очі, потім ще раз відігнув губи й оглянув зуби. Далі, обернувшись до мене, сказав:

— Тут є одна неабияка річ. Люсі вкусив вампір, коли вона безтямно розгулювала уві сні. О, ти приголомшений, ти цього не знаєш, Джоне, але ти все дізнаєшся потім, пізніше… У безтямної йому було дуже зручно висмоктувати кров. У нестямі вона померла, і в нестямі вона «Не-мертва». Ось чому це винятковий випадок. Звичайно, коли «Не-мертве» спить «удома», — при цьому він зробив жест рукою, бажаючи цим показати, яке значення «будинок» має для вампіра, — то з його обличчя видно, що воно таке, але коли воно перестає бути «Не-мертвим», то перетворюється на щось на зразок звичайних мерців. У цьому стані від них немає ніякої шкоди і мені важко, що доводиться вбивати її уві сні.

Мені стало страшно, і я починав уже вірити словам Ван Хелзінка, але ж якщо вона була дійсно мертва, то навіщо знову її вбивати? Він поглянув на мене і, очевидно, помітив зміну виразу мого обличчя, бо якось зловтішно спитав:

— А зараз ти віриш?

— Не квапте мене. Я готовий цього припуститися. Але як ви виконаєте свій кривавий обов'язок?

— Я відрубаю їй голову, наб'ю рота часником і заб'ю кілок у її тіло.

Я здригнувся від думки, що так понівечать тіло тієї жінки, яку я любив. І все-таки відчуття це було не таке сильне, як я чекав. Насправді тепер я починав здригатися від присутності цієї істоти, цієї «Не-мертвої» істоти, як Ван Хелзінк називав це, і я відчував до «нього» огиду.

Ван Хелзінк довго над чимось розмірковував; нарешті закрив саквояж і сказав:

— Я передумав. Якби я вирішив виконати свій намір, то зробив би це зараз же, але може виникнути багато ускладнень, які виявляться набагато неприємнішими, ніж ми собі уявляємо. І ось чому! Вона ще не згубила жодного життя, хоча було часу достатньо, і якби я тепер це зробив, то знешкодив би її назавжди. Але для цього нам потрібен Артур, а як йому про все розповісти? Якщо ти не повірив мені, ти, який бачив ранки на шиї Люсі, потім такі ж ранки у дитини в госпіталі; ти, який бачив учора вночі домовину порожньою, а сьогодні зайнятою цією жінкою, яка не тільки не змінилася, а навіть порожевіла і покращала, незважаючи на те, що минув уже цілий тиждень від дня її смерті; ти, який бачив ту білу фігуру, що принесла вчора на цвинтар дитину, чого ж можна чекати від Артура, який нічого про це не знає і нічого не бачив. Він засумнівався в мені, хоча я позбавив його можливості попрощатися з нею так, як він повинен був би зробити; але тепер через незнання він може подумати, що ми поховали її живцем і, щоб приховати нашу найбільшу помилку, убили її. Він почне ненавидіти нас за це і, таким чином, буде нещасний усе життя. Тому я вирішив зробити все в його присутності. Завтра о десятій годині ранку ти прийдеш до мене в готель Берклі. Я пошлю по Артура і того американця, який теж віддав їй свою кров. Потім усім нам доведеться багато попрацювати. Я дійду з тобою до Пікаділлі і пообідаю там, оскільки мені необхідно ще раз повернутися сюди до заходу сонця.

Ми закрили склеп, вийшли, перелізли через цвинтарну стіну, що було не дуже важко, і поїхали назад на Пікаділлі.


Записка Ван Хелзінка, залишена ним
у пальті на вішалці в готелі Берклі,
адресована Джонові Сьюарду Д. М.
(не вручена)

27 вересня.

...

Друже Джоне!

Пишу на той випадок, якщо станеться щось непередбачене. Йду сам на цвинтар. Мене радує, що сьогодні вночі «Не-мертвій» Люсі не вдасться вийти, отже завтра вночі воно виявиться ще очевидніше. Тому я причеплю до склепу те, чого вона не любить — часник і хрест, і таким чином запечатаю гробницю. Вона як «Не-мертва» ще молода і буде обережна. Крім того, це перешкоджає їй лише вийти, але не відверне її від бажання виходити: коли «Не-мертве» у відчаї, то шукає виходу там, де найменше опору. Я знаходитимуся поблизу від заходу до сходу сонця, і якщо виявиться щось цікаве, то я своє візьму. Люсі я не боюся, — але лякає те, інше, через яке вона «Не-мертве»; у нього тепер є право і влада шукати її могилу, і в нього вона може знайти захист. Він хитрий, судячи зі слів Джонатана і того, як він обдурював нас, граючи життям Люсі; та й взагалі «Не-мертве» багато в чому дуже сильне. Воно володіє силою двадцятьох людей; навіть та сила, яку ми вчотирьох вливали в кров Люсі, пішла винятково йому на користь. Крім того, він може скликати вовків і сам не знаю кого ще. Отже, якщо він прийде туди вночі, то застане мене; але більше ніхто не повинен бути присутній при цьому, а то буде погано. Але, можливо, що він не робитиме замаху на це місце. У нього, напевно, є на прикметі цікавіша здобич, ніж цвинтар, де спить «Не-мертве» і вартує старий.

56