Граф Дракула - Страница 55

Я підійшов і поглянув… Домовина була порожня! Мене це вразило і страшенно приголомшило, але Ван Хелзінк залишився незворушним.

— Ну що, тепер ти задоволений, мій друже? — запитав він.

Страшна впертість заговорила в мені, і я відповів:

— Я бачу, що тіла Люсі немає в домовині, але це доводить тільки одну річ.

— Яку ж саме, Джоне?

— Що його там немає.

— Непогана логіка. Але як ти гадаєш, чому його немає?

— Можливо, це справа злодія, — сказав я. — Може, хтось із трунарів украв його!

Я відчував, що плів дурниці, і все-таки більше нічого не міг придумати. Професор зітхнув.

— Ну, добре, — сказав він. — Тобі потрібні ще докази? Ходімо зі мною!

Він опустив кришку на місце, зібрав усі свої речі, поклав їх назад у саквояж, згасив свічку і також поклав її туди. Ми відчинили двері і вийшли. Він замкнув двері на ключ. Потім передав його мені і сказав:

— Залиш ключ у себе, тоді тобі буде спокійніше.

Я засміявся, але зізнаюся, що то був не дуже розумний сміх, і хотів повернути йому ключа.

— Ключ тут не важливий, — сказав я. — Може бути ще дублікат, і, крім того, такий замок легко відкрити.

Він нічого не заперечив і поклав ключа до кишені. Потім сказав, щоб я вартував біля одного кінця цвинтаря, а він вартуватиме біля іншого. Я став на своє місце за тисовим деревом і бачив, як його темна фігура віддалилася і сховалася за пам'ятниками і деревами.

Це було нудне очікування! Відразу ж після того, як став на своєму місці, я почув, як годинник пробив дванадцяту; час тягнувся поволі: пробило і першу, і другу. Я змерз, почав нервуватися і був злий на професора за те, що він потягнув мене в такі мандри, і на себе за те, що пішов. Мені було дуже холодно і занадто хотілося спати, щоб бути уважним спостерігачем, але водночас я не був достатньо сонним для того, аби втратити надію; отже, загалом мені було нудно і неприємно.

Раптом, обернувшись випадково, я побачив якусь білу фігуру, що рухалася між тисовими деревами в кінці кладовища, далеко за могилами; одночасно з боку професора із землі піднялася чорна маса і рушила їй назустріч. Тоді пішов і я; але мені довелося обходити пам'ятники й обгороджені плити, і я кілька разів падав, спотикаючись об могили. Небо вкрили хмари, і десь далеко заспівав півень. Неподалік, за рядами ялівців, якими було обсаджено дорогу до церкви, у напрямку до склепу рухалася якась каламутна фігура. Могила була прихована за деревами, і я не міг бачити, куди поділася фігура. Я почув шум там, де я спершу побачив білу фігуру, і коли підійшов туди, то знайшов професора, який тримав на руках худеньке дитя. Побачивши мене, він простягнув його мені і сказав:

— Тепер ти задоволений?

— Ні, — відповів я.

— Хіба ти не бачиш дитини?

— Так, бачу, але хто ж приніс її сюди? Вона поранена? — запитав я.

— Погляньмо, — сказав професор і попрямував до цвинтарного виходу, несучи сплячу дитину на руках.

Підійшовши до скупчення дерев, ми запалили сірник і оглянули дитину. На ній не виявилося ні подряпини, ні порізу.

— Чия правда? — запитав я переможним тоном.

— Ми прийшли саме вчасно, — сказав професор замислено.

Нам потрібно було вирішити тепер, що робити з дитиною. Якщо ми віднесемо її до поліції, нам треба буде звітувати про наші нічні пригоди; в усякому разі нам доведеться пояснити, як ми її знайшли. Нарешті ми вирішили віднести дитя на Гіт і, якщо помітимо якогось полісмена, заховати дитину так, щоб той її неодмінно знайшов, а самим дістатися додому якнайшвидше. Все пройшло благополучно. Біля самого Хемпстон Ота ми почули важкі кроки полісмена і поклали дитину біля самої дороги. Полісмен посвітив навкруги себе ліхтарем і знайшов її. Ми почули, як він скрикнув від здивування, і пішли. На щастя, ми незабаром зустріли кеб і поїхали до міста.

Не можу заснути, тому записую. Але все-таки треба буде поспати, бо Ван Хелзінк зайде по мене опівдці. Він наполягає на тому, щоб я з ним знову вирушив в експедицію.

27 вересня.

Нам випало зробити нову спробу тільки після четвертої години. Скінчився чийсь похорон, який тривав із полудня, останні поховальники потяглися з кладовища. Сховавшись за скупченням дерев, ми бачили, як гробарник закрив ворота за останнім із відвідувачів. Ми знали, що до самого ранку нас ніхто більше не потривожить, але професор зауважив, що нам знадобиться щонайбільше дві години. Знову я відчув увесь жах дійсності, фантастичнішої, ніж казка; я чітко усвідомлював ту небезпеку перед законом, на яку ми наражалися своєю зневажницькою роботою. Крім того, мені здавалося, що все це марно. Обурливо було вже те, що ми відкрили цинкову домовину, аби переконатися в тому, що померла тиждень тому жінка була дійсно мертва, тепер же було вершиною безуму знову відкривати могилу, оскільки вже ми на власні очі переконалися, що вона порожня. Мене пересмикнуло від самої думки про це. На Ван Хелзінка ніякі напучування не подіяли б, у нього своя манера. Він узяв ключа, відкрив склеп і знову люб'язно поступився дорогою. Цього разу місце не здавалося вже таким жахливим, але враження, яке воно справило при світлі сонця, було все ж таки огидне. Ван Хелзінк підійшов до труни Люсі, і я рушив за ним. Він нахилився і знову зсунув кришку — здивування й обурення наповнили мою душу.

У труні лежалаЛюсі точнісінько така ж, якою ми бачили її напередодні похорону. Вона, здавалося, була ще прекрасніша, ніж звичайно, і мені ніяк не вірилося, що вона померла. Губи її були яскраво-червоного кольору, навіть яскравіші, ніж раніше, а на щоках грав ніжний рум'янець.