Граф Дракула - Страница 71

К оглавлению

71

Лорд Годалмінг узяв одного з собак, заніс усередину й опустив на підлогу. Тільки-но його лапи торкнулися землі, до нього повернулася природна хоробрість, і він кинувся на своїх природних ворогів. Вони дременули навтьоки, і, перш ніж пес встиг загризти одного щура, іншим собакам, яких довелося занести таким же чином, майже не залишилося здобичі. Щури зникли так само швидко, як і з'явилися.

Після їх зникнення ми відчули полегшення, ніби позбулися чиєїсь диявольської присутності. До нас повернувся наш бадьорий настрій. Чи викликало його освіження мертвотної атмосфери завдяки відкритим дверям каплиці, чи уми відчули полегшення, опинившись на свіжому повітрі, — не знаю; але тінь жаху, здавалося, сповзла з нас, як одяг, і сама мета нашого приходу втратила частково своє жахливе значення, хоча ми ні на йоту не вагалися в нашому рішенні. Зачинивши зовнішні двері, замкнувши їх, засунувши прогоничі і прихопивши з собою собак, ми відновили пошуки в будинку. Нам нічого не вдалося знайти, окрім величезної кількості пилу, все в ньому залишилося незайманим, навіть сліди моїх ніг ще від часу моїх перших відвідин. Жодного разу собаки не виявили ознак якогось страху, і навіть коли ми повернулися до каплиці, вони стрибали довкола нас, неначе щойно полювали на кроликів у лісі.

На сході вже займалася зоря, коли ми вийшли з під'їзду. Лікар Ван Хелзінк вийняв із зв'язки ключ від вхідних дверей і, замкнувши їх нормальним шляхом, поклав ключа до кишені.

— Досі, — сказав він, — наша ніч була дуже вдалою. Ми уникли будь-якої шкоди, чого я дуже боявся, і в той же час ми дізналися, скільки ящиків бракує. Найбільше я радий з того, що цей наш перший — і, можливо, найважчий і найнебезпечніший — крок зроблено без участі нашої найчарівнішої мадам Міни, без затьмарення її сну чи пильнування образами, звуками, запахами і подібними жахами, які вона могла б ніколи не забути. Ми мали нагоду сказати «шах» у тій шаховій грі, яку ведемо для порятунку людських душ, а зараз ходімо додому. Світанок наближається, у нас же є підстава бути задоволеними своєю роботою першої ночі.

Коли ми повернулися, навкруги панувала тиша.. — Я навшпиньках зайшов до нашої кімнати і знайшов Міну, коли вона спала і дихала так тихо, що мені довелося нахилитися до неї, аби почути її дихання. Вона виглядає блідіше від звичайного. Сподіваюся, що їй не зашкодили сьогоднішні збори. Я дійсно дуже вдячний професорові за те, що він виключив її зі сфери нашої майбутньої роботи і навіть наших нарад. Деякі речі стривожили б її слух; і водночас приховувати їх від неї було б гірше, ніж розповідати, якби вона запідозрила, що від неї щось приховують. З цих пір наша робота повинна бути для неї забороненою книгою, принаймні доти, доки ми не зможемо сказати їй, що все скінчено і що земля звільнилася від чудовиська підземного світу.

1 жовтня. Пізніше.

Цілком природно, що ми проспали, бо вчорашній день був суцільно зайнятий роботою, а ніч не принесла нам спокою. Навіть на Міні, мабуть, позначилося виснаження вчорашнього дня, бо хоч я сам проспав мало не до полудня, проте я встав раніше за неї і будив її двічі чи тричі, доки вона нарешті не прокинулася. Вона спала так міцно, що, прокинувшись, протягом кількох секунд не впізнавала мене і дивилася на мене з невимовним жахом, як буває після кошмару. Вона трохи скаржилася на втому, і я залишив її відпочивати.


Щоденник лікаря Сьюарда

1 жовтня.

Минув полудень, коли професор розбудив мене; він виглядав веселіше і радісніше від звичайного; мабуть, результати нічної роботи розкрили для нього деякі питання і зняли з душі якийсь тягар. Говорячи про події сьогоднішньої ночі, він раптом сказав:

— Твій хворий дуже мене цікавить. Чи можна мені відвідати його з тобою сьогодні вранці? Але якщо ти дуже зайнятий і нічого не маєш проти, я можу піти сам. Для мене новина — божевільний, який розмовляє як філософ і міркує так логічно.

У мене з'явилася термінова робота; я сказав йому, що буду радий, якщо він піде сам, отже, в цьому випадку йому не доведеться на мене чекати; потім я покликав служника у дав йому необхідні вказівки.

Я продовжував свою роботу і скоро її закінчив. Мабуть, час насправді промайнув дуже швидко, оскільки Ван Хелзінк уже встиг повернутися.

— Я не заважатиму? — ввічливо запитав він, стоячи біля дверей.

— Аніскільки, — відповів я. — Заходь. Моя робота закінчена, і я вільний. Тепер я можу піти з тобою, якщо хочеш.

— Це зайве: я бачив його!

— Ну?

— Боюся, що він не дуже високої думки про мене. Наше побачення було коротким; коли я увійшов до кімнати, він сидів на стільці, спираючись ліктями на коліна, і на обличчі його читалося похмуре невдоволення. Я звернувся до нього якомога веселіше і, наскільки міг, шанобливо. Він нічого не відповів. «Хіба ви не впізнаєте мене?» — запитав я. Відповідь його була мало заспокійливою: «Я знаю вас дуже добре: ви старий дурень, Ван Хелзінку. Я хотів би, щоб ви забралися разом із вашими ідіотськими теоріями абикуди в інше місце. Хай будуть прокляті всі товстошкірі голландці». Більше він не сказав ані слова, а сидів непорушно, похмурий і такий байдужий до мене, неначе мене зовсім не було в кімнаті. Так цього разу я втратив нагоду повчитися чого-небудь у цього мудрого божевільного; тому я вирішив піти і, якщо можна, розвеселитися в приємній бесіді з нашою чарівною мадам Міною. Мене дуже тішить, що вона більше не хвилюватиметься через ці жахи. Хоч нам і бракуватиме її товариства, але так краще.


Щоденник Міни Харкер
71