Граф Дракула - Страница 81

Потім вона почала терти губи, ніби прагнучи очистити їх від скверни.

Поки вона розповідала свою страшну історію, схід червонів і ставав світлішим. Харкер був і мовчазний і спокійний; але на його обличчя, в міру того, як продовжувалася страшна розповідь, насувалася сіра тінь, яка більше й більше темніла при ранковому світлі, і коли блиснула червона смужка вранішньої зорі, обличчя виглядало абсолютно темним на тлі сивіючого волосся…

Ми розпорядилися, щоб один із нас залишався в найближчому сусідстві з нещасним подружжям доти, доки нам можна буде зібратися й обговорити наші подальші дії.

В одному я впевнений: сонце зійшло сьогодні над найнещаснішим будинком на всьому своєму денному шляху.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Щоденник Джонатана Харкера

3 жовтня.

Я пишу ці рядки, оскільки повинен щось робити, інакше збожеволію. Щойно пробило шосту, і за півгодини ми повинні зібратися в кабінеті й поснідати, оскільки лікар Ван Хелзінк і лікар Сьюард вирішили, що голодні ми не матимемо сили виконати наш план. Так, сьогодні нам випадає жахливе напруження. Я повинен писати будь-якою ціною, тому що не можу думати.

Я повинен описати не тільки головні факти, а й кожну дрібницю. Мабуть, ці самі дрібниці пояснять нам усе швидше, ніж головні факти. Знання минулого не може погіршити мого становища або становища Міни.

Перш ніж почати обговорення наших майбутніх дій, ми вирішили, що Міну необхідно повністю посвятити в хід подій, нічого (навіть найважчого) не приховувати від неї. Вона цілком погодилася з нами.

— Відтепер нам не можна критися один від одного, — сказала вона, — на жаль, ми аж надто багато приховували. І крім того, я не думаю, що може що-небудь завдати мені більших страждань, ніж ті, яких я вже зазнала і яких я зазнав зараз. Що б не сталося, воно повинне додати мені нової мужності, вселити нову надію.

Поки вона говорила, Ван Хелзінк пильно дивився на неї, а потім вимовив спокійним голосом:

— Дорога пані Міно, хіба ви не боїтеся не тільки за себе, а й за інших після того, що сталося?

Обличчя її посмутніло, але очі сяяли, як у мученика, і вона відповіла:

— О, ні! Я готова на все!

— На що? — запитав він лагідно, тоді як усі ми сиділи мовчки, бо кожен із нас мав примарне уявлення про те, що вона мала на увазі. Відповідь її вирізнялася прямолінійною простотою, ніби вона констатувала найбуденніший факт:

— Як тільки я побачу, що завдаю горя тому, кого люблю, — а я пильно за цим стежитиму, — я помру.

— Невже ви хочете накласти на себе руки? — запитав він хрипким голосом.

— Так, я зробила б це, якби у мене не було друга, який мене любить, який позбавить мене такого горя, такого відчайдушного вчинку.

Вона кинула на нього багатозначний погляд. Коли вона скінчила, він підвівся, поклав свою руку на її голову і вимовив урочистим тоном:

— Дитя моє, майте на увазі, якщо це вам може допомогти, то такий друг у вас є. І якби в тому виникла потреба, я сам знайшов би для вас шлях без страждання покинути цей світ. Але, дитя моє, тут є кілька чоловіків, які стануть між вами і смертю. Ви не повинні померти; ви не повинні загинути ні від чиєї руки, а найменше від вашої власної. Поки ще не мертвий той, хто зіпсував ваше щасливе життя, ви не повинні вмирати. Доки він володіє своїм лукавим безсмертям, ваша смерть зробить вас такою ж, як і він сам… Ні, ви зобов'язані жити! Ви зобов'язані боротися і прагнути жити, хоча б смерть здавалася вам невимовним благом. Ви повинні боротися з самою смертю — прийде вона до вас під час печалі чи радості, вночі чи вдень, у безпеці чи біді! Отже, заради порятунку вашої душі ви не повинні померти — і не повинні навіть думати дро смерть, доки не кінчиться це жахливе нещастя.

Моя бідолашна Міна зблідла як смерть і затремтіла всім тілом. Ми мовчали, не маючи змоги чимось їй допомогти. Нарешті вона заспокоїлася і, звернувшись до нього, сказала незвичайно гідно, але водночас і сумно, простягаючи свою руку:

— Я даю вам слово, дорогий друже: якщо Господь залишить мене живою, то я постараюся чинити так, як ви радите, поки не звільнюся від жаху.

Потім ми почали розробляти план дій. Я повідомив Міні, що її обов'язком буде зберігання всіх паперів, усіх щоденників, платівок фонографа, якими ми згодом, мабуть, скористаємося: словом, що вона завідуватиме нашим архівом, як робила це досі. Вона з радістю і навіть із великим інтересом пристала на цю пропозицію.

— Мабуть, воно й на краще, — сказав Ван Хелзінк, — що на нашій нараді після відвідин Карфакса ми вирішили облишити ящики, зариті там. Якби ми вчинили інакше, то граф дізнався б про наш намір і, без сумніву, вжив би заходів до того, щоб з іншими притулками нам це не вдалося; тепер же він нічого не знає про наші плани. Ймовірно, він не знає навіть того, що ми володіємо засобами від його чар і він не зможе їх застосовувати, як раніше. Ми настільки просунулися вперед у наших знаннях і настільки ознайомилися з його лігвом, що після обшуку будинку на Пікаділлі зможемо його вистежити. Сьогоднішній день у нашому розпорядженні: сьогодні наш план повинен остаточно втілитися. Сонце зійшло й освітило нашу печаль — і воно буде нас сьогодні охороняти. Перш ніж воно зайде, чудовисько має бути переможене, на кого б воно не перетворилося. Вдень воно зв'язане зі своєю земною оболонкою. Воно не може розтанути в повітрі, не може пройти крізь замкові шпарини і щілини. Якщо воно хоче пройти в двері, воно мусить їх відчинити, як і будь-який інший смертний. Отже, сьогодні нам треба відшукати всі його притулки і знищити їх. Якщо ж нам не вдасться цього зробити, то ми повинні загнати його в таке місце, де могли б згодом напевно зітерти його з лиця землі. Тут я схопився, не маючи змоги стримати себе від думки, що поки ми марнуємо час на розмови, спливають дорогоцінні хвилини, від яких залежить життя і щастя Міни. Але Ван Хелзінк застережно підняв руку і сказав: