Граф Дракула - Страница 85

Професор це дуже добре розуміє та всіляко намагається, щоб мозок Джонатана працював. Те, що він говорив нам тоді, було надзвичайно цікаве. Ось його слова, наскільки я їх пригадую:

— Я грунтовно вивчив папери, що потрапили мені до рук, і які якось були причетні до цього чудовиська. І що більше я в них занурювався, то більше переконувався, що його треба знищити. У них скрізь йдеться про його успіхи; крім того, видно, що він добре усвідомлює свою могутність. На підставі відомостей, одержаних мною від мого друга Армініуса з Будапешта, я дійшов висновку, що це була дивовижна людина свого часу. Він був водночас і солдатом, і державним діячем, і навіть алхіміком — ця остання наука вважалася за вищий ступінь знань того часу. Він мав великий розум і незвичайні здібності; на жаль, серце його не знало страху і каяття совісті. Він не відступив навіть перед студіюванням схоластичних наук, і здається, не було взагалі такої галузі, якої б він не вивчив. Як нам відомо, після фізичної смерті його розумові сили збереглися; хоча, мабуть, спогади про минуле в повному обсязі не втрималися його розумом. Деякі частини його мозку так само мало розвинені, як у дитини. Проте розвиток дечого триває, і багато того, що здавалося дитячим, тепер змужніло. Він вдало почав, і якби ми не стали йому на дорозі, то він зробився б — і це втілиться, якщо наш план не вдасться — родоначальником нових істот, які існуватимуть «у с м е р т і», а не в житті. З першого ж дня свого прибуття він перевірив свою могутність: його дитячий розум працював, просуваючись уперед поволі, але впевнено; і якби він наважився із самого початку взятися до таємних наук, то ми вже давно були б безсилі проти нього. Втім, він сподівається досягти успіху, а людина, у якої попереду ще сторіччя, може спокійно чекати і не поспішати. Поволі їдь, далі заїдеш — ось його девіз.

— Я не розумію, — сказав сумно Харкер. — Прошу вас пояснити мені все докладніше. Мабуть, горе і клопоти затьмарюють мій розум.

— Гаразд, дитя моє, я постараюся бути зрозумілим. Хіба ви не помітили, що це чудовисько здобувало свої знання поступово, на підставі своїх дослідів; як воно скористалося пацієнтом, щоб зайти до будинку нашого Джона, оскільки вампір хоча й може заходити до житла людини коли і як йому заманеться, але не раніше, ніж його покличе туди така ж істота, як і він. Але це ще не головні його експерименти. Хіба ми не бачили, що спочатку ці великі ящики перетягували інші. Але весь час, доки його дитячий розум розвивався, він обдумував, чи не можна йому самому пересувати їх. Таким чином, він почав допомагати: коли ж побачив, що все йде добре, то й сам без сторонньої допомоги зробив спробу перенести ящики, і ніхто, окрім нього самого, не міг знати, де вони сховані. Він, мабуть, зарив їх глибоко в землю і користується ними тільки вночі або ж у той час, коли може змінити свій образ; і ніхто не підозрює, що він у них ховається. Але, дитя моє, не впадайте у відчай! Це знання він здобув надто пізно! Тепер уже всі його притулки знищені, за винятком лише одного, та й цей останній ми знайдемо ще до заходу сонця. Тоді у нього не буде місця, де б він міг сховатися. Я зволікав вранці, щоб ми могли діяти напевно. Адже ми ризикуємо не менше, ніж він! То чому ж нам не бути обережнішими? За моїм годинником тепер саме перша година, і якщо все обійшлося благополучно, то Артур і Квінсі знаходяться зараз у дорозі назад. Сьогоднішній день — наш, і ми повинні діяти впевнено, хоча й обачно, не втрачаючи жодного шансу; якщо відсутні повернуться, нас буде п'ятеро проти одного.

Раптом при його останніх словах, ми всі здригнулися, бо за дверима пролунав стукіт. Ми разом кинулися в передпокій, але Ван Хелзінк, наказавши нам пошепки залишитися, підійшов до дверей і обережно відчинив їх… Розсильний подав йому телеграму. Професор, знову замкнувши двері, розкрив депешу і голосно прочитав її: «Чекайте на Дракулу. Він щойно, о 12 годині 45 хвилин, поспішно вирушив із Карфакса у напрямку на південь. Він, мабуть, робить обхід і хоче захопити вас зненацька. Міна».

Запанувало тривале мовчання. Нарешті почувся голос Харкера: «Тепер, слава Богу, ми його зустрінемо». Ван Хелзінк швидко обернувся до нього і сказав:

— На все воля Божа. Не бійтеся, але й не радійте передчасно: можливо, саме те, чого ми бажаємо, буде причиною нашої загибелі.

— Я тепер думаю тільки про те, щоб стерти цього звіра з лиця землі. Заради цієї мети я готовий продати свою душу!

— Тихіше, тихіше, дитя моє! — швидко перебив його Ван Хелзінк. — Бог не купує душ, а диявол, якщо й купує, то ніколи не дотримує своєї обіцянки. Але Бог милостивий і справедливий, і Він знає ваші страждання і вашу любов до Міни. Подумайте про те, як збільшиться її горе, коли вона почує ваші божевільні слова. Довіртеся нам, ми всі віддані цій справі, і сьогодці все має скінчитися. Настав час діяти. Вдень вампір нe сильніший за інших людей, і до заходу сонця він не змінить свого образу. Йому потрібен час, щоб прибути сюди, — гляньте, вже 20 хвилин на другу, — і як би він не поспішав, все ж таки у нас є ще кілька хвилин, перш ніж він з'явиться тут. Головне, тільки б лорд Артур і Квінсі прибули раніше.

Приблизно за півгодини після того, як ми одержали телеграму від місіс Харкер, у двері рішуче постукали. Це був найзвичайнісінький стукіт: так стукають щохвилини тисячі людей; проте, коли ми почули його, наші серця забилися прискорено. Ми подивилися один на одного і всі разом вийшли у передпокій: кожен із нас тримав напоготові свою зброю: в лівій руці зброя проти духів, у правій — проти людей. Ван Хелзінк відсунув засув, прочинив трохи двері і відскочив, приготувавшися до нападу. Але наші обличчя повеселішали, коли ми побачили на порозі лорда Годалмінга і Квінсі Моріса. Вони квапливо зайшли, зачинивши за собою двері, і перший сказав, проходячи через передпокій: