Коли я зайшов до їдальні, сніданок був уже на столі, але графа я ніде не міг знайти. Так я й поснідав наодинці. Як дивно, що я досі не бачив графа ні за їжею, ні за питтям. Він, мабуть, незвичайна людина. Після сніданку я зробив невеликий обхід замку, який мене дуже схвилював: двері, двері, всюди двері, і все замкнуто і загороджено… Ніде жодної можливості вибратися із замка, хіба тільки через вікна! Замок — справжня в'язниця, а я — полонений!..
Коли я переконався, що перебуваю в полоні, мене охопила лють. Я почав стрімко спускатися і підійматися сходами, пробуючи кожні двері, визираючи в кожне вікно, яке траплялося на шляху; але трохи згодом усвідомлення повної безпорадності заглушило всі відчуття. Коли за деякий час я пригадував своє тогочасне намагання, воно здавалося мені близьким до божевілля, бо я поводився, як щур у мишоловці. Але дійшовши висновку, що становище моє безнадійне, я почав холоднокровно обдумувати, як краще за все знайти вихід із ситуації. Я й тепер думаю про це, але досі не дійшов ще жодного висновку. Зрозуміло одне: немає ніякого сенсу розповідати графові мої думки. Він же чудово знає, що я полонений; а оскільки він сам це влаштував і, без сумніву, має на те свої причини, він лише обдурить мене, якщо я відверто зізнаюся йому. Мені здається, передусім я повинен пильно стежити за всім. Я усвідомлюю, що або я сам піддався, як немовля, впливу мною ж придуманого відчуття страху, або ж перебуваю у вкрай скрутному становищі; якщо зі мною трапилося останнє, то я маю потребу зберегти ясність думок. Тільки-но я встиг дійти такого висновку, як почув, що великі вхідні двері внизу зачинилися; я зрозумів, що граф повернувся. Оскільки він не зайшов до бібліотеки, то я навшпиньках попрямував до своєї кімнати і застав там графа, що готував мені постіль. Це було дивно, але тільки підтвердило мої припущення, що в будинку зовсім немає слуг. Коли ж пізніше я помітив крізь щілину в дверях їдальні, що граф накриває на стіл, то остаточно переконався у справедливості моїх припущень: оскільки він сам виконує обов'язки челяді, значить, їх більше нікому виконувати. Висновок мене налякав: якщо в замку більше нікого немає, значить, граф і був кучером тієї карети, яка привезла мене сюди. Я жахнувся від цієї думки — що ж тоді означає його здатність приборкувати вовків одним рухом руки, як він це робив тієї ночі? Чому люди в Бистриці і в диліжансі так за мене боялися? Чим керувалися вони, коли дарували мені хрест, часник, шипшину і горобину? Боже, благослови ту добру, милу стареньку, яка повісила мені хреста на шию, бо щоразу, як до нього доторкаюся, я відчуваю відраду і приплив сил. Як дивно, що саме те, до чого я ставився вороже і на що звик дивитися як на ідолопоклонство, у дні самотності і тривоги є моєю єдиною опорою й утіхою. Але мені не можна дозволяти собі відволікатися: я повинен дізнатися все про графа Дракулу, бо тільки це може полегшити мені розгадку. Сьогодні ж увечері постараюся примусити його розповісти про себе, якщо тільки вдасться звести розмову до цієї теми. Але мені треба бути обережним, щоб не збудити його підозри.
Опівночі.
Ми довго розмовляли з графом. Я поставив йому декілька запитань з історії Трансільванії, і він жваво й гаряче підхопив цю тему. Він із таким піднесенням говорив про події, народи, особливо про битви, ніби сам усюди був присутній. Він це пояснює тим, що для магната честь батьківщини, дому й імені — його особиста честь, перемога народу — його слава, доля народу — його доля. Я дуже хотів би дослівно записати всі його слова, такі вони були цікаві. З розмови я дізнався історію його роду, наводжу її тут детально:
— Ми — секлери, маємо право пишатися цим, оскільки в наших жилах тече кров багатьох хоробрих племен, що билися, як і ви, за верховенство в світі. Тут, у вирі битв і боїв, виділилося плем'я угрів, що успадкували від ісландців войовничий дух, яким їх наділили Тор і Один, і берсеркри їх уславилися на морських берегах Європи та Азії, навіть Африки такою несамовитістю, що народи гадали, ніби з'явилися перевертні. Та до того ж, коли вони дісталися сюди, то знайшли тут гунів, чия шалена пристрасть до воєн спустошувала країну, неначе полум'я, тому ті, на кого вони нападали, вирішили, що в їхніх жилах тече кров старих відьом, які, вигнані зі Скіфії, пошлюбилися з дияволами пустелі. Дурні! Дурні! Яка відьма або диявол могли порівнятися з великим Аттилою! Хіба дивно, що ми — плем'я переможців? Що ми гордовиті? Що коли угорці, ломбардці, авари, болгари або турки посилали до наших кордонів тисячі своїх військ, ми їх відтісняли? Хіба дивно, що Арпад, пересуваючись зі своїми легіонами через батьківщину угорців, застав нас на кордоні, і що Гонфоглас був тут розбитий. І коли потік угорців рушив на схід, то домагання секлерів як спорідненого племені були визнані переможцями-угорцями; і вже цілі сторіччя, як нам було доручено охороняти порубіжжя з Туреччиною; а нескінченні турботи про охорону кордонів — нелегке завдання, бо як турки кажуть: «вода спить, але ворог ніколи не заплющує очей». Хто охочіше, ніж ми, кидався в кривавий бій з переважаючими силами ворога або збирався під прапори короля? Згодом, коли довелося спокутувати велику ганьбу мого народу — ганьбу Косово — коли прапори волохів і угорців зникли за півмісяцем, хто ж, як не один з моїх предків, переправився через Дунай і розбив турків на їхній землі? То був справжній Дракула! Яке було горе, коли його негідний рідний брат продав туркам свій народ у рабство, затаврувавши вічною ганьбою! А хіба не Дракулою був той, інший, який неодноразово відправляв свої сили через велику річку до Туреччини і якого не зупинили жодні невдачі? Він продовжував посилати нові й нові полки на криваве поле битви і щоразу повертався один; врешті-решт він переконався, що може здобути остаточну перемогу тільки самотужки. Тоді його звинуватили в тому, що він думає тільки про себе. Але що таке селяни без проводиря, без керівного розуму і серця?.. А коли після битви при Мачазі ми скинули угорське ярмо, то ватажками виявилися знову-таки ми, Дракули, оскільки наш вільний дух не терпить жодних утисків! Ох, молодий чоловіче, щодо благородної крові, мозку і мечів, то секлери і Дракули можуть похвалитися старовиною свого роду перед усіма королями світу!.. Дні воєн минули… Кров тепер, у ці дні ганебного миру, є дуже дорогоцінною; і слава великих племен тепер уже не більше, ніж давня казка!..