Граф Дракула - Страница 92

Нам треба як завгодно запобігти цьому; ми повинні приховувати від неї наші наміри, тоді вона не зможе розповісти йому те, чого не знає сама. О! Сумне завдання! Таке сумне, що у мене розривається серце від однієї думки про це; але інакше не можна. Коли ми побачимо її сьогодні, я скажу, що з деяких причин вона не повинна бути більше присутня на наших нарадах, залишаючись, проте, під нашою охороною.

Я відповів, що поділяю його думку.

Зараз ми всі зберемося. Ван Хелзінк пішов, щоб приготуватися до виконання своєї сумної місії. Я гадаю, що він хоче також помолитися наодинці.

Трохи згодом.

Перед самим початком нашої наради ми з Ван Хелзінком відчули велике полегшення, оскільки пані Харкер послала свого чоловіка переказати, що не приєднається до нас, бо їй здається, що ми відчуємо себе вільніше, коли не будемо обмежені її присутністю під час обговорення наших планів. Ми з професором перезирнулися і з полегшенням зітхнули. Я із свого боку подумав, що раз пані Міна сама зрозуміла небезпеку, то тим самим ми позбулися багатьох страждань і неприємностей…

Отже, ми почали складання плану нашої кампанії. Спершу Ван Хелзінк стисло висловив нам факти:

— «Czarine Caterine» вийшла вчора вранці з Темзи. Щоб дістатися до Варни, їй знадобиться щонайменше три тижні; ми ж дістанемося до Варни суходолом лише за три дні. Припускаючи навіть, що завдяки сприятливій погоді, яка може бути викликана графом, судно виграє два дні, і що ми випадково затримаємось на цілу добу, — все ж таки у нас попереду близько двох тижнів. Тому, щоб бути цілком спокійними, ми повинні вирушити найпізніше 17-го. Тоді ми у будь-якому разі прибудемо до Варни на день раніше судна і встигнемо зробити всі необхідні приготування.

Після цього Квінсі Моріс додав:

— Я знаю, що граф родом із країни вовків, і мабуть, він буде там раніше за нас. Я пропоную доповнити наше озброєння гвинтівками Вінчестера. У всіх скрутних обставинах я покладаюся на гвинтівку.

— Гаразд! — сказав Ван Хелзінк. — Візьмімо з собою і гвинтівки. Тут нам, по суті, нічого робити, а оскільки Варна нікому з нас не знайома, то чи не вирушити нам уже завтра? Все одно, де чекати, тут чи там. Сьогодні вночі та завтра ми встигнемо приготуватися, і якщо все буде гаразд — увечері вирушимо в дорогу вчотирьох.

— Учотирьох? — перепитав здивовано Харкер, кидаючи на нас питальні погляди.

— Звичайно! Ви повинні залишитися і потурбуватися про вашу любу дружину! — поспішив відповісти професор.

Харкер помовчав декілька хвилин і потім сказав глухим голосом:

— Ми поговоримо про це завтра вранці. Мені треба порадитися з Міною.

Я подумав, що Ван Хелзінку саме час попередити Харкера не відкривати їй наших планів, але він не звернув на це уваги. Я кинув на нього багатозначний погляд і закашляв; проте замість відповіді він приклав палець до вуст і відвернувся.

Щоденник Джонатана Харкера

5 жовтня, після обіду.

Після нашої наради я довгий час не міг ані про що думати. Новий поворот подій настільки вразив мене, що я не мав сил мислити. Рішення Міни не брати ніякої участі в обговоренні примушує замислюватися; а оскільки я не смію сказати їй про це, то можу лише викласти свої припущення. Тепер я далі від істини, ніж будь-коли. Поведінка інших при цій звістці також вразила мене: адже останнім часом ми часто обговорювали це питання і вирішили, що між нами не буде жодних таємниць. Міна спить зараз тихо і спокійно, як маленьке дитя. Губи її напіввідкриті, і лице сяє щастям. Слава Богу, що це так.

Трохи згодом.

Як дивно! Я сидів, вартуючи щасливий сон Міни, і вважав себе за такого щасливого, як, мабуть, ніколи. Коли настав вечір і земля вкрилася тінню, в кімнаті стало ще тихше й урочистіше. Раптом Міна розплющила очі і сказала:

— Джонатане, дай мені чесне слово, що виконаєш моє прохання. Дай мені цю обіцянку перед Богом і присягайся, що ти не порушиш її, навіть якщо я благатиму тебе про це на колінах, заливаючись гіркими сльозами. Швидше виконай моє прохання — зараз же.

— Обіцяю, — відповів я, і вона на мить здалася щасливою; для мене ж щастя не було, оскільки червоне тавро продовжувало горіти на її лобі. Вона сказала:

— Обіцяй, що жодного слова не скажеш мені про план, складений проти графа. Жодного слова, жодного натяку, жодного вчинку, доки не зникне це! — і вона урочисто показала на тавро. Я побачив, що вона говорить серйозно, і повторив:

— Обіцяю!

Після цих слів я зрозумів, що від цього моменту між нами з'явилася стіна.

Північ.

Цілий вечір Міна була весела і бадьора, так що й інші підбадьорилися, ніби заражені її веселістю, і навіть я відчув, що сумний покрив, який тиснув на нас, ніби трохи піднявся. Ми розійшлися рано.

Ранок, 6 жовтня.

Новий сюрприз? Міна розбудила мене так само рано, як і вчора, і попросила запросити Ван Хелзінка. Я подумав, що вона хоче знову бути загіпнотизованою, і зараз же пішов по професора. Він, мабуть, чекав на це запрошення, оскільки був уже одягнений. Двері його не зачинялися щільно, тому він чув, як грюкнули наші двері. Він одразу ж прийшов. У кімнаті професор запитав Міну, чи можуть увійти й інші.

— Ні, — відповіла вона, — це не обов'язково. Ви можете самі все розповісти їм потім. Я повинна їхати з вами!

Ван Хелзінк був вражений не менше, аніж я. Після певної паузи він знову запитав:

— Але чому?

— Ви повинні взяти мене з собою. З вами я буду в більшій безпеці, та й ви також.

— Але чому ж, дорога пані Міно? Ви знаєте, що турбота про вашу безпеку є нашим священним обов'язком. Ми йдемо назустріч небезпекам, на які ви наражаєтеся більше, ніж будь-хто з нас, — унаслідок різних обставин…