Граф Дракула - Страница 36

К оглавлению

Щоденник лікаря Сьюарда

10 вересня.

Відчувши руку професора на своїй голові, я вмить прокинувся і схопився на ноги. Ми до цього привчилися в лікарні.

— Ну, що з нашою пацієнткою?

— Їй було добре, коли я її покинув чи, точніше, коли вона мене покинула, — відповів я.

— Ходімо, подивимося, — сказав він, і ми разом увійшли до її кімнати.

Штора була спущена; я пішов підняти її, тоді як Ван Хелзінк тихо, навшпиньках, підійшов до ліжка.

Коли я підняв штору і сонячне світло залило кімнату, я почув глибоке зітхання професора. Я знав вже значення цього зітхання, і жах охопив мене. Коли я підійшов, то побачив, що його суворе обличчя спотворилося і зблідло. Я відчував, як затремтіли мої коліна.

Бідолашна Люсі лежала в ліжку, мабуть, у глибокій непритомності, ще блідіша на вигляд, ніж раніше. Навіть губи її побіліли.

— Швидше, — сказав Ван Хелзінк, — принеси горілки.

Я помчав до їдальні і повернувся з карафою. Ми змочили горілкою її губи і натерли долоні рук і ділянку серця. Він послухав її серце та після декількох тривожних хвилин сказав:

— Ще не пізно. Воно б'ється, хоч і слабко. Вся наша попередня праця змарнована; доведеться почати спочатку. Хлопця Артура тут, на жаль, більше немає; цього разу мені доведеться звернутися до тебе, друже Джоне.

Промовивши ці слова, він почав копирсатися у своїй валізі і вийняв звідти інструменти для трансфузії. Я зняв сюртук і засукав рукав сорочки. Не було жодної можливості використати снодійний засіб, та власне й не було потреби вдаватися до нього; тому ми взялися за операцію, не марнуючи ні хвилини. Через певний час Ван Хелзінк підняв руку, застережно погрожуючи мені пальцем:

— Тихо, не ворушися, — прошепотів він, — я боюся, що завдяки притоку сил і життя вона щохвилини може отямитися, і тоді нам загрожує небезпека, жахлива небезпека. Втім, я вживу заходів обережності. Я зроблю їй підшкірне впорскування морфію.

І він взявся обережно виконувати свій намір. Морфій добре подіяв на Люсі; завдяки цьому засобу її непритомність поволі перейшла в сон. Відчуття гордості охопило мене, коли я побачив, як ніжна краска повертається на її бліді щоки і губи. Все-таки приємно усвідомлювати, що дав хоч маленьку користь улюбленій жінці. Професор уважно стежив за мною.

— Досить! — сказав він.

— Уже? — здивувався я. — В Арчі ти взяв набагато більше!

Він сумно посміхнувся у відповідь і сказав:

— Він її коханий, її наречений! А тобі доведеться немало жертвувати своїм життям як для неї, так і для інших; а поки що — досить.

Коли операція закінчилася, він зайнявся Люсі. Я ж, очікуючи, доки він звільниться, щоб допомогти мені, приліг на кушетку, оскільки відчував слабкість і навіть нудоту. Незабаром він і мені перев'язав рану і послав мене вниз випити склянку вина. Коли я виходив, він наздогнав мене і прошепотів:

— Пам'ятай, нікому про це ні слова, навіть Артуру, якщо він несподівано прийде сюди. Це може налякати його і водночас розбудити ревнощі. Ні того, ні іншого не потрібно. Поки що все.

Вдень Люсі прекрасно спала, і коли прокинулася, то вигляд у неї був хороший, вона здавалася зміцнілою, хоча все-таки виглядала гірше, ніж напередодні. Вид її задовольнив Ван Хелзінка, і він пішов прогулятися, суворо наказавши мені не зводити з неї очей. Я чув, що він у передпокої питав, як найближче пройти на телеграф.

Люсі мило щебетала зі мною і, здавалося, й гадки не мала про те, що з нею трапилося. Я прагнув зацікавити і розважити її. Коли місіс Вестенр прийшла її відвідати, то, мабуть, не помітила в дочці жодних змін і сказала мені:

— Ми так зобов'язані вам, лікарю Сьюард, за все те, що ви для нас зробили; але дуже прошу вас не перевтомлюватися. Ви самі виглядаєте блідим і змарнілим. Вам потрібна жінка, яка трохи подоглядала б за вами; це вам необхідно.

При цих словах Люсі зашарілася, хоча тільки на мить, оскільки її спустошені вени не могли надовго утримати такого несподіваного і незвичного припливу крові до голови. Реакція настала миттєво: Люсі неймовірно зблідла. Я посміхнувся і заперечливо похитав головою, приклавши палець до губ, аби показати, що розмовляти їй ще не дозволено. Ван Хелзінк повернувся і сказав мені:

— Тепер — швидше додому, поїж, випий вина і підкріпися сном. Я тут залишуся на ніч і сам посиджу з маленькою міс. Ми з тобою повинні стежити за її хворобою — іншим нема чого про це знати. У мене на це є свої причини. Не питай про них; думай, що хочеш. Можеш навіть уявити найнеможливіше! На добраніч.

У передпокої дві служниці підійшли до мене і запитали, чи не потрібно комусь із них посидіти біля міс Люсі. Вони благали мене дозволити їм це. Коли ж я сказав, що лікар Ван Хелзінк бажає, щоб тільки він сам або ж я сиділи біля ліжка хворої, вони почали просити мене поговорити з іноземцем. Я був зворушений їхньою люб'язністю. Чи то моя слабкість, чи турбування про Люсі викликали в них таку відданість — не знаю, але час від часу мені доводилося вислуховувати їхні прохання. Я повернувся в лікарню до пізнього обіду; зробив свій обхід — все благополучно. Тоді я приліг. Страшенно хочеться спати.

11 вересня.

Сьогодні ввечері я знову був у Хіллінгемі. Ван Хелзінка я застав у доброму гуморі. Люсі набагато краще. Незабаром після мого приїзду принесли якийсь пакет Ван Хелзінку. Він нетерпляче розкрив його і показав нам цілу купу білих квітів.

— Це для вас, міс Люсі, — сказав він.

— О, лікарю, який ви люб'язний!

— Так, моя люба, але не для забави. Це ліки.

Тут Люсі зробила невдоволене обличчя.