Граф Дракула - Страница 39

— Так, говорили.

— А коли ви відповіли мені, що притягнете мене до відповідальності за лихослів'я, то як обухом ударили мене по голові; але півфунта все владнали. Я не збирався битися, я просто чекав на вечерю і своїм бурчанням висловлював те саме, що вовки, леви й тигри передають.

Ну а зараз, хай береже Бог вашу душу, після того як стара баба втиснула в мене шматок свого кексу і прополоскала мене зі свого старого чайника, а я запалив свою люльку, ви можете почухати у мене за вухами, оскільки ви більшого не варті і не вичавите з мене жодного звуку. Забирайтеся геть із вашими запитаннями! Я знаю, навіщо ви прийшли — через вовка, що втік?

— Цілком правильно! Я хочу знати вашу думку. Скажіть тільки, як це сталося; а коли я знатиму факти, то вже примушу вас висловитися, чому це відбулося і чим, на вашу думку, це скінчиться.

— Добре, наставнику! Ось майже вся історія. Вовк цей, якого звуть Берсикр, один із трьох сірих вовків, привезених з Норвегії, якого ми купили років чотири тому. Це був добрий, слухняний вовк, який не завдавав нікому прикрощів. Я дуже дивуюся, що втекти надумалося саме йому, а не іншим звірам. І ось тепер виявляється, що вовкам можна вірити ще менше, ніж жінкам.

Це було вчора, сер; учора, приблизно години за дві після годування я почув якийсь шум. Я мостив підстилку в будиночку мавп для молодої хворої пуми. Але як тільки я почув гавкіт і завивання, я зараз же вибіг і побачив Берсикра, що скажено кидався на грати, неначе рвався на волю. Цього дня в саду було небагато народу, і біля клітки стояв тільки один пан, високий на зріст, з гачкуватим носом і гострою трохи сивою борідкою. Погляд його красивих очей був суворий і холодний; він мені якось не сподобався, бо мені здалося, що це він дратує звірів. Руки його були обтягнуті білими лайковими рукавичками; показуючи на звірів, він сказав: «Стороже, ці вовки, здається, чимось схвильовані».

— Можливо, що так, — відповів я неохоче, оскільки мені не сподобався тон, яким він зі мною говорив. Він не розсердився, хоча я на це розраховував, а посміхнувся доброю, запопадливою посмішкою, відкривши при цьому рота з білими гострими зубами.

— О, ні, мене ж вони люблять, — сказав він.

— О, так, люблять, — заперечив я, передражнюючи його. — Вони завжди люблять під час чаювання точити свої зуби об кісточки, яких у вас цілий ящик.

І дивно було те, що як тільки звірі помітили, що ми розмовляємо, то прилягли, і коли я підійшов до Берсикра, то він дозволив мені, як завжди, погладити себе по голові. Цей пан теж підійшов до нього і, уявіть собі, просунув руку крізь грати і погладив його по вухах.

— Стережіться, — сказав я йому, — Берсикр спритний хлопець!

— Нічого, — відповів він, — я до них звик.

— Ви теж займаєтеся цим? — запитав я, знімаючи капелюха перед людиною, яка має справу з вовками; адже приборкувач завжди приємний сторожеві.

— Ні, — сказав він, — не зовсім так, як ви думаєте, але я бавився з ними.

При цьому він зняв капелюха так ввічливо, як лорд, і пішов. Старий Берсикр дивився йому вслід, доки той не зник, потім пішов, умостився в кутку і не хотів виходити цілий вечір. А вночі, як тільки зайшов місяць, раптом завили всі вовки. Здавалося б, вити їм було ні з чого. Поблизу не було нікого, окрім якогось суб'єкта, який гукав якогось собаку, що забіг, мабуть, далеко в парк. Я кілька разів виходив подивитися, чи все гаразд, і не знаходив нічого особливого; потім завивання припинилося. Близько дванадцятої я знову вийшов оглянути сад, перш ніж піти спати. Але коли я підійшов до клітки Берсикра, то знайшов грати зламаними, а клітку порожньою. Оце все, що я достеменно знаю.

— Ніхто більше нічого не бачив?

— Один із сторожів повертався близько того часу додому з вечірки і бачив якогось великого сірого собаку, що перескочив через паркан саду. Принаймні, він так говорив, але я цьому мало вірю. Я особисто думаю, що це в голові у нього гула вечірка.

— Скажіть, містере Білдер, чи можете ви чим-небудь вмотивувати втечу вовка? — запитав я, даючи йому ще монету.

— На мою думку, вовк ховається де-небудь поблизу. Якийсь садівник сказав, що бачив вовка, що мчав галопом на північ швидше за коня; але я йому не вірю, оскільки, як ви й самі знаєте, вовки не можуть мчати галопом, так само як і собаки — вони не так влаштовані. Це тільки в казках вовк такий шикарний звір: там, коли він шаленіє або що-небудь гризе і здається страшнішим, ніж насправді, — він здатний, зчиняючи диявольський гармидер, знищувати все, що йому трапиться. Але насправді вовк, слава Богу, звичайна маленька тварина; собака, наприклад, удвічі розумніший і сміливіший і вчетверо войовничіший за нього. А цей тим паче не здатний ані до боротьби, ані до самозахисту; більше схоже на те, що він ховається де-небудь за парком і тремтить від страху, і якщо він про щось думає, то тільки про те, де б йому дістати поїсти; або, може, він потрапив тепер у який-небудь двір і сидить десь у вугільному підвалі. Якщо в нього немає їжі, йому доведеться піти її шукати, і тоді він може натрапити на лавку якого-небудь м'ясника. Якщо ж він не знайде лавки м'ясника і якась нянька, прогулюючись зі своїм солдатом, залишить дитину без нагляду в колясці, — ну, тоді я не буду здивований якщо в результаті одним хлопчиком стане менше. Ось і все.

У цей момент хтось підбіг до вікна, і обличчя містера Білдера від здивування витягнулося удвічі проти своєї натуральної величини.

— Господи! — вигукнув він, — чи не старий Берсикр повернувся додому?

Він підійшов до дверей і відчинив їх. Це здалося мені абсолютно зайвим. Я завжди думав, що дикий звір виглядає добре тільки тоді, коли між ним і нами знаходиться дуже міцна перешкода; життєвий досвід швидше посилив, ніж послабив цю думку. Але врешті-решт у всьому важлива звичка, оскільки Білдеру і його дружині присутність вовка була так само байдужа, як для мене присутність собаки.