Граф Дракула - Страница 54

— Ці ранки зробила сама Люсі! — сказав він сумно.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Щоденник лікаря Сьюарда

(продовження)

Страшна злість охопила мене: у мене виникло відчуття, ніби він дав ляпаса живій Люсі. Я різким рухом відсунув стіл, підвівся і сказав:

— Ви збожеволіли, Ван Хелзінку.

Він підняв голову і сумно, й безмежно лагідно подивився на мене; я відразу заспокоївся.

— Хотілося б мені, щоб це було так насправді, — сказав він. — Божевілля легше перенести, ніж таку дійсність. О, мій друже, подумай, чому я йду такими манівцями і так довго не говорив тобі такої простої речі? Чи тому, що я зневажаю тебе і зневажав усе життя? Чи тому, що хотів тобі цим завдати страждань? Чи тому, що я тепер схотів помсти за те, що ти врятував мені колись життя і визволив мене від такої жахливої смерті? О, ні!

— Вибачте мені, — пробурмотів я.

Він продовжував:

— Любий друже, все це тому, що я, жаліючи, не хотів відразу тебе приголомшити, оскільки знаю, що ти любив цю милу дівчину. Але я знаю, що навіть і тепер ти не віриш. Так важко відразу повірити в таку вражаючу дійсність, що мимоволі сумніваєшся в можливості її існування. Коли звик заперечувати, ще важче повірити в таку сумну історію, що трапилася насправді з Люсі. Сьогодні вночі я хочу переконатися. Чи вистачить у тебе мужності піти зі мною?

Він помітив моє вагання і додав:

— Моя логіка дуже проста: якщо це неправда, то доказ слугуватиме полегшенням; в усякому разі, воно не зашкодить. Але якщо це правда!.. Ось у цьому весь жах; і жах допоможе мені, бо в ньому я знайду порятунок! Ходімо, я повідомлю тобі мій план; по-перше, відвідаймо ту дитину в лікарні; лікар Вінсент із Північної лікарні, де, за повідомленнями газет, перебуває дитя, мій великий приятель. Він дозволить поглянути на цей випадок двом ученим. Ми йому скажемо, що хочемо повчитися. А потім…

Він вийняв ключа з кишені та показав мені:

— А потім ми обидва проведемо ніч на цвинтарі, де похована Люсі. Ось ключ від її склепу. Мені дав його трунар, доручивши передати Артурові.

У мене завмерло серце, бо я відчув, що нам випадає жахливе випробування. І все-таки я ніяк не міг відмовитися…

Дитя вже прокинулося. Воно виспалося, поїло і загалом почувалося добре. Лікар Вінсент зняв із його шиї пов'язку і показав нам ранки. Не було сумніву в їхній тотожності з ранками Люсі. Вони були лише трохи меншими, мали свіжі краї, — ось і вся відмінність. Ми запитали лікаря Вінсента, з чим він їх пов'язує; він зробив припущення, що, мабуть, укуси якої-небудь тварини, можливо, щура; але на його особисту думку, це укус одного з тих кажанів, яких багато в північній частині Лондона.

— Можливо, — сказав він, — що серед маси нешкідливих знаходиться декілька диких із породи південних, значно небезпечніших тварин. Можливо, якийсь моряк привіз одного з них до себе додому, і він вилетів, або ж якийсь молодий кажан утік із зоологічного саду, або ж, нарешті, якийсь із них, вигодуваний вампіром. Такі речі, якщо хочете знати, трапляються.

Наше відвідування лікарні забрало у нас більше часу, ніж ми розраховували.

— Ходімо, знайдемо, де б нам поїсти, потім підемо далі, — сказав професор.

Ми повечеряли в Джек Стро Кестл.

Близько десятої години ми вийшли з ресторану. Було дуже темно, і рідкі ліхтарі ще більше підкреслювали морок, коли ми виходили із смуги світла. Професор, очевидно, вже визначив дорогу, оскільки йшов упевнено; що ж до мене, то я абсолютно не міг орієнтуватися. Що далі ми йшли, тим менше траплялося нам народу, що ми навіть здивувалися, коли зустріли кінний нічний патруль, що об'їжджав свою ділянку. Нарешті ми дійшли до цвинтарної стіни, через яку перелізли з певними зусиллями, оскільки було страшенно темно, і місцевість здавалася нам абсолютно незнайомою; ледве дісталися ми до склепу Вестенр. Професор вийняв ключ, відчинив двері склепу і, відступивши назад, люб'язно, але абсолютно несвідомо зробив мені знак пройти вперед. Якась дивна іронія промайнула в цій люб'язній поступливості в такий жахливий момент. Мій компаньйон негайно ж пішов за мною і обережно причинив за собою двері, переконавшись спершу в тому, що замок у них був простий, а не пружинний. Потім він понишпорив у своєму саквояжі і, вийнявши сірники, запалив свічку. І вдень у склепі було похмуро і страшно, незважаючи на те, що могилу засипали квітами, а зараз, при слабкому мерехтінні свічки, він справляв таке страшне і важке враження, яке неможливо собі уявити, квіти зблякли, зів'яли, поруділи і зливалися з коричневого зеленню; павуки і жуки з'явилися в незліченній кількості й відчували себе як удома; від часу камінь збляк, вапно просякло пилом, залізо заіржавіло і вкрилося цвіллю, мідь потьмяніла, і срібна дошка потемніла. Мимоволі спадало на думку те, що не тільки життя людини недовговічне. Ван Хелзінк методично продовжував свою роботу. Він підніс свічку зовсім близько до могильного напису і переконався в тому, що перед нами могила Люсі. Потім знову порився в саквояжі і вийняв звідти викрутку.

— Що ви збираєтеся робити? — запитав я.

— Відкрити домовину. Зараз я доведу тобі, що маю рацію.

І він почав відгвинчувати гвинти, зняв кришку, і ми побачили цинкову оббивку домовини. Це видовище було мені не під силу. Це була така ж образа покійної, ніби, коли вона ще жива, її роздягнули уві сні! Я мимоволі схопив його за руку, бажаючи зупинити. Він же тільки сказав:

— Ти сам побачиш!

І, знову порившись у саквояжі, вийняв звідти маленьку пилку. Сильним ударом руки він пробив викруткою дірку в цинку, досить велику, щоб у неї міг пройти кінець пилки. Я інстинктивно відступив назад, чекаючи звичного нудотного запаху від того, що тіло пролежало цілий тиждень. Але професор навіть не зупинився; він пропиляв кілька футів уздовж краю домовини, потім обігнув її і перейшов на інший бік. Схопивши кінець, що звільнився, відігнув кришку до кінця домовини і, тримаючи свічку у відкритому отворі, запропонував мені підійти і подивитися.