Граф Дракула - Страница 87

— Ми дещо зараз дізналися, можна сказати, багато! Незважаючи на свої горді слова, він нас боїться! Він боїться часу, боїться й бідності! Якби це було не так, то чого ж він так поспішав? Сам тон виказав його, або ж мій слух обдурив мене. Навіщо він підібрав ці гроші? Швидше, ходімо за ним. Вважайте, що ви полюєте на хижого звіра. Я зроблю так, що він не знайде тут нічого потрібного для себе, якщо надумає повернутися!

Кажучи так, він поклав до кишені гроші, що залишилися, взяв документи, які кинув Харкер, і, зібравши всю решту предметів, кинув у камін і запалив усе жужмом.

Годалмінг і Моріс вибігли надвір. Харкер спустився з вікна, і, поки вони відчиняли двері, його й слід прохолов. Я і Ван Хелзінк почали шукати поза будинком, але пташка полетіла, і ніхто не бачив, як і куди.

Вечоріло, і до заходу сонця залишалося небагато часу. Ми повинні були визнати, що на сьогодні наша кампанія скінчилася; і нам довелося з важким серцем погодитися з професором, який сказав:

— Повернімося до пані Міни! Ми зробили все, що можна було зробити: ми тут менше за все можемо захистити її. Але не слід впадати у відчай. Залишився лише один ящик, і нам необхідно знайти його за будь-яку ціну; коли ми це зробимо, все буде добре.

Я бачив, що він говорить так сміливо для того, щоб заспокоїти Харкера, який виглядав зовсім пригніченим.

Із важким серцем повернулися ми додому, де знайшли пані Міну, яка чекала на нас із удаваним спокоєм, що робив честь її хоробрості і безкорисливості. Побачивши наші сумні обличчя, вона зблідла, але спокійно сказала:

— Я не знаю, як вам дякувати!

Ми повечеряли разом і трохи повеселішали. Виконуючи свою обіцянку, ми розповіли Міні все, що відбулося. Вона слухала спокійно, без очевидних проявів страху, і лише коли говорили про те, яка небезпека загрожувала її чоловікові, вона зблідла як сніг. Коли ми переповідали, як Харкер відважно кинувся на графа, вона міцно схопила чоловіка за руку, немов захищаючи його від нещастя. Проте вона нічого не сказала, доки ми не закінчили нашої оповіді й не визначили справжнього стану справ. Тоді, не випускаючи руки свого чоловіка, вона підвелася і заговорила:

— Любий Джонатане, і ви, вірні мої друзі, я знаю, що ви повинні боротися — що ви повинні знищити «його» так само, як ви знищили ту — чужу Люсі, щоб справжня Люсі перестала страждати. Але це не ненависть. Та бідна душа, яка є винуватцем усіх цих нещасть, сама гідна найбільшого жалю. Подумайте, як вона зрадіє, якщо її гірша половина буде знищена, щоб краща половина досягла безсмертя. Ви повинні відчути жаль і до графа, хоча, це відчуття не повинно стримати вас від його знищення.

Її слова завдали страшних мук Джонатану, який різко відповів:

— Дай Боже, щоб він потрапив до моїх рук, щоб я міг знищити його земне життя і тим самим досягти нашої мети. І якби я потім міг послати його душу навіки до пекла, я охоче б це зробив!

— Тихіше! Тихіше! На Бога, замовкни! Не говори такого, любий, ти мене лякаєш. Стривай, любий, — я думала протягом усього цього довгого дня, мабуть… колись і я буду потребувати подібного жалю; і хто-небудь інший, як тепер ти, відмовить мені в цьому. Я б не говорила цього, якби могла. Але я благаю Бога, щоб Він сприйняв твої божевільні слова лише як спалах дуже люблячої людини, серце якої розбите горем.

Він упав перед нею на коліна і, обійнявши дружину, заховав своє обличчя в складках її сукні. Ван Хелзінк кивнув нам, і ми тихо вийшли з кімнати, залишивши ці два люблячі серця наодинці з Богом.

Перш ніж вони пішли спати, професор загородив вхід до їхньої кімнати, щоб вампір не міг проникнути туди, і запевнив пані Харкер у її цілковитій безпеці. Вона сама намагалася привчити себе до цієї думки і, мабуть, заради свого чоловіка прагнула здаватися задоволеною. Ван Хелзінк залишив їм дзвоник, щоб вони могли подзвонити в разі потреби. Коли вони пішли, Квінсі, Годалмінг і я вирішили пильнувати цілу ніч безперервно по черзі та охороняти бідолашну, розбиту горем жінку. Першим залишився вартувати Квінсі, інші ж постаралися по можливості швидше лягти в ліжко. Годалмінг уже спить, бо його черга вартувати другим. Тепер і я, закінчивши свою роботу, приєднаюсь до нього.

Щоденник Джонатана Харкера

Північ із 3-го проти 4-го жовтня.

Я гадав, що вчорашній день ніколи не скінчиться. Я жахливо боявся заснути, вважаючи чомусь, що коли пильнуватиму, то вночі відбудеться якась зміна, а всяка зміна в нашому становищі на краще. Перш ніж піти спати, ми почали обговорювати наші подальші кроки, але не дійшли згоди. Нам відомо тільки, що у графа залишився один ящик і що тільки граф знає, де той знаходиться. Якщо він захоче в ньому сховатися, то протягом багатьох років ми нічого не зможемо зробити, а тим часом мені моторошно від самої цієї думки. Але я вірю, що Бог врятує Міну! В цьому моя надія! Ми мчимо на підводні скелі, і Бог — наш єдиний якір порятунку. Слава Богу, Міна спить спокійно і не марить. Я боявся, що сни її будуть такі ж страшні, як і дійсність, що спричинила їх. Після заходу сонця я вперше бачу Міну такою спокійною. Обличчя її тихо сяє, неначе його освіжило дихання весняного вітру. Я сам не сплю, хоча й втомився, втомився до смерті. Але я повинен заснути, бо завтра треба все обдумати, і я не заспокоюся, доки…

Трохи згодом.

Я все-таки, мабуть, заснув, оскільки Міна розбудила мене. Вона сиділа в ліжку із спотвореним від жаху обличчями Я міг усе бачитичбо в кімнаті було світло. Вона затулила мій рот рукою і прошепотіла на вухо: — Тихіше! В коридорі хтось є!

Я тихо встав і, пройшовши кімнатою, обережно відчинив двері.